Середмістя
Один із примітних куточків старої Варшави – площа Юзефа Пілсудського. Колись тут перетиналися торгові шляхи, а перші споруди з’явилися лише наприкінці XVI ст. Потім це зручне місце купив король Август II і тут закипіла робота. Найкращі архітектори спроектували чудовий палац, а від нього через доглянутий парк простяглася широка алея до військових казарм.
У 1815 р. великий князь Костянтин навів тут порядок на свій смак: площа назвав Саксонської і пристосував для навчальних армійських зборів. На цьому плацу намісник Варшави муштрував солдатів і відвішував ляпаси генералам. А до середини минулого століття сам знаменитий Антоніо Карацці, який прикрасив столицю багатьма монументальними спорудами, перебудував палац. Так тут з’явилася велична класична колонада на честь польських генералів, загиблих у повстанні 1830 р. на боці, як говорив напис, “його імператорської величності”. Інший архітектурний талант, Леонтій Бенуа, про який нагадують будинки та палаци Петербурга та Москви, спорудив на площі православний храм на честь великого князя Олександра Невського. Стараннями петербурзької влади Варшава все більше нагадувала російське місто, все густіше здіймалися в небо цибулини православних церков. Будували храм 16 років, і нарешті над площею засяяв його позолочений купол. Влітку 1913 р., коли вся імперія урочисто відзначала трисотліття будинку Романових, на дзвіниці вперше задзвонив величезний дзвін. Звук, за свідченням сучасників, був напрочуд гарний.
Але дзвін дзвонив недовго. До Першої світової війни залишався лише рік, а 1915 р. російські війська вже готувалися до здачі Варшави. Щоправда, дзвін залишати не збиралися: адже ворог міг переплавити його на кулі… Проте евакуювати багатопудову махину виявилося не так просто; дзвін Розбили на шматки і вивезли частинами.
Німці, зайнявши столицю, переробили церкву на свій лад, і вона стала носити ім’я святого Генріха. Але окупанти тут не затрималися, і коли Польща стала незалежною, то храм, який уже став символом чужоземного володарювання, вирішили знести. Коштувало це чималих праць, бо будували його на віки. Довелося запрошувати силезських гірників, щоби зробити з церкви площу. Купи битого каменю знову пішли у справу: у двадцяті роки їм виклали півкілометрову ділянку бульвару над Віслою в районі мосту Понятовського. Ікони та картини перенесли до православного храму Марії Магдалини, де вони й досі радують парафіян.
Втім, цей храм, швидше за все, не пережив би війну, як не встояв і сусідній саксонський палац. Тільки невелика аркада нагадує тепер про колишню пишність. На цьому місці знаходиться могила Невідомого солдата. Звели її в роки незалежності, щоб увічнити пам’ять жертв першої світової війни. Під трьома центральними арками палацу на постаменті із чорного граніту встановили плиту з написом: “Тут лежить польський солдат, що загинув за Батьківщину”. Останки загиблого під Львовом воїна у листопаді 1925 р. під звуки труби та артилерійського салюту помістили у склеп. На меморіальній плиті перераховані назви тих місць, де будь-коли боролися поляки.
Після війни меморіал відновили, зберігши символіку руїн. З’явилися урни із землею, привезеною з полів битви Другої світової війни, а на гранітних плитах додалися нові назви. Сумний перелік поповнюється; у квітні 1989 р. сюди привезли землю з Катині, де загинули польські офіцери.
Нинішню свою назву площу отримала 1930-го. 1946-го її перейменували на площу Звиченства (Перемоги), а 1990-го повернули колишнє ім’я – Юзефа Пілсудського.
За могилою Невідомого солдата починається Саксонський парк – єдине, що тут лишилося від старого палацово-паркового комплексу. Він був відкритий 1727 р. і став першим громадським парком столиці. Парк пережив багато змін, проте найбільшою була на початку минулого століття, що сформувала пейзажний (“англійський”) парк на відміну від геометрично розпланованого, регулярного (“французького”). На 15 гектарах росте близько півтори сотні дерев та чагарників. Уздовж головної алеї, прикрашеної скульптурами на міфологічні теми, тягнуться старі каштани. А класична будівля XVIII ст., що стоїть біля ставка, лише приховує старий резервуар та водонапірну вежу. На початку головної алеї не можна не звернути увагу на старовинний сонячний годинник і ампірний фонтан.
У західній частині парку стоїть старовинна будівля Товариства заохочення витончених мистецтв “Захента” (“Заохочення”), будівлі пощастило, вона вціліла, і сьогодні тут розташовується Центральне бюро виставок “Захента”, яке організовує різноманітні експозиції польського та зарубіжного мистецтва. 16 грудня 1922 р. у залах “Захенти” сталася подія, яка схвилювала всю країну. Там стріляв екстреміст у щойно обраного першого президента незалежної Польщі Габріеля Нарутовича. Постріли виявилися смертельними.
Від площі Пілсудського йде невелика вулиця Мольєра, здавна забудована садибами та резиденціями вельмож, багатими особняками. Вона веде на Театральну площу, яка з 1818 року стала адміністративним центром, бо сюди зі Старого міста переїхав магістрат. Головна будівля тут – звичайно, Національний театр (колишній Театр Бєльки), збудований на початку минулого століття Антоніо Корацці. Театр був заснований ще за короля Станіслава Августа Понятовського, відомого меценату, а на початку минулого століття збудували цю класичну будівлю, що стала окрасою столиці. Після війни будинок було відновлено.
Тепер пройдемося Маршалковською до Єрусалимських алей: їх історія починається позаминулому столітті; ця дорога вела до заміського селища Новий Єрусалим, де селилися євреї – звідси й назва. Неподалік перехрестя височить сучасний залізничний вокзал Варшава Центральна. Він збудований порівняно недавно, у 70-ті роки, і здатний протягом години обслужити до 150 тисяч пасажирів, відправити три десятки поїздів. Вокзал має три рівні, де розташувалися численні магазини та кіоски. Тож це не лише вокзал, а й один із найбільших торгових центрів столиці. А заразом тут влаштувалися приїжджі цигани з румунськими паспортами, які вітають перехожих усім зрозумілими словами: “Дай, пане, дай!”. Вони охоче подорожують і всюди почуваються абсолютно вільно, як справжні громадяни світу. Тут же збираються і варшавські безхатченки, зазвичай теж приїжджі. Поляки жартують, що саме тут знаходиться будинок усіх безхатченків, який помилково називають центральним вокзалом. А поруч, за дорогим готелем “Маріотт”, де зупиняються “безхатченки” з тугим гаманцем, розташовується варшавська “танець Пігаль”, або, як це тут називають, Пігалік. Сусідні вулиці Емілії Платер, Ношгродська, Вспульна та Познаньська утворюють квадрат із поганою славою, де кохання можна і продати, і купити.
На західному боці Маршалковської розташувалася найбільша у Європі площа Дефілад (Парадів). Поряд з нею височіє монументальний Палац культури і науки, дар польській столиці від народів Радянського Союзу. У 1955 р., під час передачі палацу варшав’янам, він отримав офіційне ім’я – Йосипа Сталіна, а перед головним фасадом встановили пам’ятник вождеві. Але це вже історія, а зараз туристи зі спеціальної галереї 31 поверху можуть помилуватися панорамою столиці. Будівля, побудована за проектом Ліва Руднєва, має понад три тисячі приміщень, а її висота разом зі шпилем становить 234 метри. Тут розташувалися Польська академія наук, деякі відділи Варшавського університету, музей техніки, зоологічний музей, а також кілька театрів.
Навпроти палацу, на Маршалківській, височіє так звана Східна стіна. Цей комплекс був споруджений у 60-ті роки і йде від Єрусалимських алей до Свентокшиської. Він складається з кількох житлових висотних будівель, а також торгових будинків – “Сезам”, “Юніор”, “Сава” та “Варе”. Тут розміщуються численні кафе, ресторани, широкоекранний кінотеатр “Релакс”. Минувши Старе місто, прийдемо на вулицю Длуга. У будинку №24 була колись митниця, а сьогодні бібліотека Інституту мистецтв. На фасаді цієї старовинної будівлі встановлено меморіальну лиску, що нагадує про одну з подій Варшавського повстання: “Цим тунелем після героїчної оборони Старого міста пішли в Середмістя і на Жолібож 5300 повстанців групи “Північ”.
Вулиця Длуга веде нас на вулицю Фрета. Тут, у будинку №16, народилася Марія Склодовська-Кюрі. У 1898 р. разом із чоловіком П’єром Кюрі вона відкрила новий хімічний елемент і назвала його на честь своєї батьківщини полонієм. Її роботи з вивчення радіоактивних речовин лягли в основу нових розділів фізики та хімії. Саме з цих наук вченої двічі присуджувалася Нобелівська премія, а 1922 р. вона стала першою жінкою – членом Паризької медичної академії. У її будинку тепер є музей.
Далі, на перетині з вулицею Сангушки, у парку імені Р.Траугутта скромна пам’ятка позначила місце загибелі членів народного уряду. Тут царська влада стратила керівника січневого повстання 1863 Ромуальда Траугутта, а також чотирьох членів повстанської ради.
Варто подивитись і один із відділів Музею історії польського національно-визвольного руху – в’язницю “Павяк” (вул. Джельна, 24/26). В’язниця побудована в 30-х роках минулого століття на вулиці Павей, від неї й пішла назва. З 1863 р. вона стала політичною в’язницею, де нудилися тисячі поляків. Протягом років гітлерівської окупації через неї пройшло близько ста тисяч в’язнів. У 1944-му будівлю підірвали, а в шістдесяті роки в частині, що збереглася, відкрили музей.
На вулиці Заменхофа, там, де 19 квітня 1943 р. відбулася перша битва повстанців з окупантами, стоїть пам’ятник героям гетто. Цікаво, що постамент пам’ятника зроблено зі шведського лабрадориту, яким гітлерівці завбачливо запаслися для майбутніх пам’яток своїм перемогам у підкореній Європі.
Гам, де зустрічаються вулиці Ставки та Джика, колись знаходилася залізнична гілка, за якою у 1942-43 рр. до газових камер Треблінки відправили понад 300 тисяч євреїв із Варшавського гетто. У квітні 1988 р. тут відкрито пам’ятник Умшлагплацу (таку назву дали німці цьому району міста), що нагадує трагедію єврейського народу. Меморіальну дошку різними мовами доповнюють сотні імен тих, кого звідси забрали вмирати.
